Микола Веремейчик — ветеран російсько-української війни. До повномасштабного російського вторгнення чоловік працював вчителем фізичної культури в одній із київських шкіл. 24 лютого 2022 року, перебуваючи в Олевську на Житомирщині, Микола вирішив приєднатися до лав Збройних сил України, пише Суспільне.

"10–11 років я жив і працював у Києві. Але коли розпочалося повномасштабне вторгнення, перебував безпосередньо в Олевську на Житомирщині. Уже не пам'ятаю, чи був тоді у відпустці, чи з якоїсь іншої причини. У цьому парку було дуже багато хлопців, які хотіли долучитися до захисту країни. У перший день тут усе було заповнене людьми. Всі прагнули піти служити. Але таких, як я, без військового досвіду, тоді не брали. Попри це, я розумів, що потрібно щось робити. Тому пішов до тероборони. Ще до офіційного призову чергував із хлопцями на блокпостах. У нас практично нічого не було: лише біти та одна рушниця. Але ми стояли. Було відчуття, що кожен повинен робити все, що може, навіть якщо тебе не взяли одразу", — розповів Микола Веремейчик.

Ветеран війни Микола Веремейчик. Олевськ, Житомирщина, 8 червня 2026 року. Суспільне Житомир/Василь Чепік

Микола сказав, що головною мотивацією для нього були не кар'єра і не гроші.

"Я взагалі не думав про те, чи можу загинути, отримати важке поранення або яку зарплату буду отримувати. На той момент мотивація була одна — не пустити загарбників сюди. Щоб вони не зайшли на Житомирщину так, як зайшли на Донеччину. Оце і була мотивація. Нічого іншого не було, окрім бажання захистити свою землю та свої кордони", — пояснив Микола Веремейчик.

Микола Веремейчик під час бойових дій. Фото Суспільному надав Микола Веремейчик

Після військово-лікарської комісії Миколу визнали придатним до служби. Він пройшов базову військову підготовку у Великій Британії, а після повернення став десантником.

"Спочатку я потрапив до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, але згодом перевівся до 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Саме там почав службу на Донбасі. Я пройшов Кліщіївку від першої до останньої вулиці, від першого до останнього штурму. Це була наша робота спільно із суміжними підрозділами. Поруч воювали бійці бригади "Лють", допомагала 95-та бригада, 5-та окрема штурмова бригада. Також були Часів Яр, Андріївка, Іванівське, околиці Бахмута. Там, уже після звільнення Кліщіївки, через певний час я отримав поранення", — розповів Микола.

Микола Веремейчик (посередині) під час бойових дій. Фото Суспільному надав Микола Веремейчик

На Донеччині Микола Веремейчик виконував штурмові та розвідувальні завдання, евакуйовував поранених, був кулеметником, старшим штурмової групи та командиром підрозділу. За його словами, найважчі бої були у Кліщіївці.

"Це була остання вулиця Кліщіївки. Там залізничний переїзд, а за ним, за кількасот метрів, уже починається Бахмут. Коли ми штурмували й звільняли цю останню вулицю, то ще й допомогли суміжному підрозділу вийти з оточення — росіяни взяли їх у кільце. Вони дуже не хотіли віддавати село. Приблизно п'ять годин безперервно йшли в атаки на наші позиції. За цей час ми знищили понад роту противника. Кожні пів години на нас наступала нова група — по 10–15 людей. У мене тоді кулемет був червоний. Було дуже важко, але ми вистояли. Зрештою вони зрозуміли, що шансів повернути позиції немає", — пригадав ветеран.

Микола Веремейчик під час бойових дій. Фото Суспільному надав Микола Веремейчик

За словами Миколи, попри перевагу російської армії в техніці та живій силі, українські військові тримали оборону завдяки українському характеру та взаємній підтримці.

"У росіян була перевага практично в усьому: у людському ресурсі, озброєнні, техніці. Але українці — особлива нація. Це моя особиста думка, але я вважаю, що ми вистояли в перші пів року війни саме завдяки нашому характеру. Завдяки людям, нашим чоловікам і хлопцям, які мають внутрішній стрижень, силу волі та готовність боротися до кінця", — сказав Микола Веремейчик.

Ветеран війни Микола Веремейчик на зустрічі з учнями. Олевськ, Житомирщина, 22 квітня 2026 року. Суспільне Житомир/Василь Чепік

У вересні 2024 року під час виконання бойового завдання під Бахмутом Микола отримав поранення. Він розповів, що вижити йому допомогли навички тактичної медицини та швидка евакуація.

"Після поранення я вижив насамперед завдяки постійним тренуванням. Не знаю, як було в інших бригадах чи підрозділах, але в нас навички постійно відпрацьовували й удосконалювали. Я залишився живий, зокрема тому, що сотні разів тренувався накладати турнікет. Коли отримав поранення, зміг самостійно накласти його ще до евакуації. Дуже швидко спрацювали й хлопці з евакуаційної групи. У мене була мінно-вибухова травма: граната з автоматичного гранатомета влучила в бронежилет, після чого осколки рикошетом пішли в руку. Від вибуху також були контужені легені", — пригадав ветеран.

Микола Веремейчик після поранення. Фото Суспільному надав Микола Веремейчик

Микола Веремейчик також розповів про порятунок побратима під час виконання одного з бойових завдань.

"Війна — це каліцтво, це руйнування і це смерть. І реалії такі: якщо там лежить "трьохсотий", тяжкий чи не тяжкий, і триває щільний обстріл, евакуаційну групу туди за наказом ніхто не пошле. У нас був такий випадок: зранку двоє побратимів зазнали поранень. Це було під час ранкового штурму, і обом посікло ноги. Неподалік прилетіла міна — добряче посікло уламками. Перед нами був вибір: або чекати до ночі — а це понад 12 годин, що могло закінчитися ампутацією через турнікети, — або на свій страх і ризик іти їм на допомогу та виводити. До точки евакуації було приблизно п'ять з половиною кілометрів. Порадившись із командиром і своєю групою, щоб урятувати хлопцям ноги, ми ризикнули й вийшли. І зараз, слава Богу, хлопці залишилися з ногами", — розповів Микола.

Микола Веремейчик на протезуванні. . Фото Суспільному надав Микола Веремейчик

Наприкінці 2025 року військово-лікарська комісія визнала Миколу непридатним до військової служби. Сьогодні він живе у Львові та продовжує допомагати військовим і їхнім родинам. Проводить заняття з тактичної медицини для молоді, розповідає про свій бойовий досвід учням ліцеїв Львова та Олевська, повідомив чоловік.

"Допомагаю родинам безвісти зниклих, загиблих, чинних військовослужбовців, а також поранених. Займаюся різними питаннями: виплатами, отриманням витягів, довідок, допомагаю з ухваленням необхідних рішень. Тобто все, що можу вирішити власними силами, роблю. Але це волонтерська діяльність. Я не юрист і жодних грошей за це не беру", — додав Микола Веремейчик.

Ветеран війни Микола Веремейчик на зустрічі з учнями. Олевськ, Житомирщина, 22 квітня 2026 року. Суспільне Житомир/Василь Чепік

Ветеран війни Микола Веремейчик. Олевськ, Житомирщина, 8 червня 2026 року. Суспільне Житомир/Василь Чепік

Зустріч випускників Олевської школи №3. Микола Веремейчик — посередині.