Волонтерка Центру життєстійкості Юлія Брит переїхала до Коростеня з Херсонщини і понад три роки чекала повернення чоловіка Владислава з полону.

Історію пари під назвою «Щастя крізь сльози: розмова з дружиною звільненого полоненого» 27 серпня опублікували на сайті КоростеньМедіа.

«Мабуть, історію про Юлію Брит, переселенку з Херсонщини, яка майже три роки проживає в Коростені та є волонтеркою Центру життєстійкості, чули всі. Жінка три з половиною роки чекала свого чоловіка Владислава з полону, який потрапив туди в перший день повномасштабного вторгнення на Луганському напрямку. Довгі роки очікування і ось, 24 серпня, в День Незалежності України, його нарешті обміняли. Про пережиті емоції під час першої зустрічі зі своїм коханим після довгої розлуки та власний шлях боротьби Юлія поділилася з журналістами», - йдеться в матеріалі.

«Взагалі, цей обмін планувався на п’ятницю. Я взяла з собою людей, які приходять до нашого Центру життєстійкості, й ми поїхали разом. Майже доїхавши до Чернігова, нам повідомили, що, на превеликий жаль, обмін було зірвано й перенесено на суботу. Тому ми вирішили залишитися ще на один день, але в суботу нас знову поінформували, що обмін перенесли вже на 24 серпня. Сказати, що я щось відчувала – то ні, адже звикла за понад три роки, що кожен обмін проходив повз мене. Тож я налаштувала себе, що просто одягну окуляри, поплачу і буду далі триматися», – згадує Юлія.

Але, на щастя, доля нарешті дала Юлії шанс на спокійне та щасливе подружнє життя з її чоловіком Владиславом, яке так мало тривало. Того дня, 24 серпня, вона зайшла в особистий кабінет Координаційного штабу, де й побачила повідомлення про те, що облікову категорію «полон підтверджений МКЧХ» змінено на статус «звільненого з полону».

«Далі я майже нічого не пам’ятаю. Тільки те, як наді мною стояли люди, давали ліки, вмивали водою. Адже я на це вже просто не очікувала, повернення Влада стало повною несподіванкою».

Юля розповідає, що в день обміну вона стояла біля одного входу, а її Владислава завели на інший вхід.

«Але мене це вже не хвилювало. Я побігла туди, однак не встигла, бо вони зайшли в корпус. Та оскільки мене там знає не одна людина, то пропустили до мого чоловіка. Потім я у Влада запитую, чи йому таки повідомили, що на нього хтось чекає? Він каже: «Ні, просто підійшли співробітники, почали мене вести за руку, а я вже думаю, що ж такого накоїв». І додає, що далі він виходить, бачить мене і, знаєте, цю його реакцію я запам’ятаю на все життя. Він зрадів, так само як і я».

Протягом довгих років полону Юлія та Владислав взагалі не мали контакту, тож Влад навіть не знав, чи виїхала його дружина з окупованої Херсонщини та чи чекає вона на нього взагалі.

«Нарешті. Я тебе люблю, – це були мої перші слова, які я йому сказала. А Влад своєю чергою розповів, що він вже не очікував на цю зустріч. Після певної паузи він запитав, де ж ми тепер живемо. Я відповіла, що ми маємо свій будинок у Коростені, після чого Владислав видихнув з полегшенням і додав, що я велика молодець».

Усі ці роки перебування Влада в полоні Юля постійно дізнавалася інформацію про його місцезнаходження, які там умови тощо. Та головне, вона увесь час залишалася сильною, робила все можливе для його скорішого повернення та продовжувала жити, працювати.

«Я розуміла, що якщо буду просто сидіти вдома, почну ще більше себе навантажувати думками. Тому, коли в лютому моя подруга запропонувала мені прийти до Червоного Хреста, я спочатку не хотіла, оскільки працюю ще в дитячому садку, також у нас є своя асоціація, громадська організація. Але вона мене таки вмовила, я прийшла, подивилася в очі кожної матері та дружини й зрозуміла, що якщо я можу бути їм чимось корисною, поділитися своїм гірким досвідом, то обов’язково повинна це зробити. Наразі є велика група людей, яким я допомагаю».

Насамкінець розмови Юлія Брит зауважила, що в такій ситуації, в якій опинилася вона, головне вірити, адже сила любові найміцніша, ніж будь-що. Також варто знаходитись в колі тих, хто вас розуміє.

«Чому я завжди наголошую, що наш Центр життєстійкості є дуже важливим? Тому що тут тебе дійсно зрозуміють, не на словах, а на ділі. Саме підтримка людей є найважливішим фактором. Тому сили, терпіння, витримки та правильних людей поруч, які розумітимуть вашу біду».

Найголовніша мрія Юлії здійснилася – її коханий повернувся, хоча й перебуває зараз на реабілітації. Але він вдома, в рідній Україні. Наразі жінка мріє, аби в найближчому майбутньому у них з Владиславом з’явилася дитина, яку вони так хотіли.